Нижче подаємо текст доповіді Евгена Сверстюка під заголовком Українське коріння російської релігійної філософії, виголошеної французькою мовою 4 жовтня 1994 року в Iнституті східних мов (IНАЛКО) у Парижі, на запрошення Товариства україністів. Її український переклад появився в газеті “Наша віра” у липні 2000 року, його й подаємо на сайті “УК”.

Спочатку – переклад з французької вступу Iрини Циран до надрукованої доповіді Евгена Сверстюка в “Бюлетені” паризького Iнституту (« Le Bulletin », INALCO, mai 1995).

Багато хто писав про “російську релігійну думку”. Звичайно, з цього можна тільки радіти. Але мало хто знає про її коріння.

На щастя, український письменник Евген Сверстюк, літературний критик, есеїст… і Президент українського Пен-клюбу зацікавився цією темою. А на конференції в IНАЛКО у Парижі представив висліди своїх пошуків. Для багатьох паризьких славістів ця доповідь стала справжнім відкриттям. Праця ж про походження цього релігійного впливу є тим цікавішою, що російська література характеризується більше нігілізмом…

Iніціятива Сверстюка - стати на шлях цих дослідів - не випадкова: автор, у своїх творах, постійно опирався совєтському аморальному матеріялізмові, за що й відсидів 12 років, з них - 7 у суворому режимі… Не безпідставно завідувач катедрою українознавства IНАЛКО Омелян Круба представив Сверстюка як “мислителя, будителя совістей”.

Підкреслимо, що це ориґінальне дослідження збагачує вже чималенький творчий доробок автора. За свою книгу “Блудні сини України” Сверстюк отримав найвищу нагороду своєї держави: Шевченківську премію*. З цієї нагоди міністер культури Iван Дзюба назвав Е. Сверстюка “моральним авторитетом”, зважаючи на його літературну і громадську діяльність, ҐУЛАҐ, який пан Евген пережив, не зраджуючи своїх переконань.

Iрина Циран

* А після виходу у світ його книги “На святі надій” (1999 р.) Евген Сверстюк дістав, 2000 року, премію ЮНЕСКО ім. Корнеліу Копосу за міжетнічну і міжконфесійну толерантність.

Українське коріння російської релігійної філософії

У тому культурному просторі, що в Европі називають Росія, Російська імперія, живе приглушена велика розмаїтість культур і триває боротьба протилежних начал, принципів, традицій.

Iмперія тримається на тенденціях російського етносу – екстенсивних, інтеґраційних, тоталітарних. Централізм підтримує сили колективізму і догматизму. Але експлуатує він живі джерела і живі соки індивідуальности.

В пляні нашої проблеми пошуків національної ідентичности я зупинюсь на тенденціях українського духу, української ментальности, і саме на релігійно-філософському полі.

Згадаємо одну історію. 1 березня 1881 року терористи з “Народної Волі” саморобною бомбою вбили царя Олександра II. Коли двадцятивосьмирічний професор Володимир Соловйов 13 березня у Петербурзі виступив з публічною лекцією проти революційного насильства, усі мовчали.

Але коли 28 березня молодий філософ виступив з другою лекцією – з закликом помилувати вбивцю Олександра II - це прозвучало, як вибух бомби. “Откуда у такого милейшего отца такой сьін?!?” - здивувався цар Олександр III.

Батько справді був офіційним російським істориком, ректором Московського університету… Але цар не врахував, що крім батька, у Володимира Соловйова була ще мати, містично настроєна ідеалістка, родичка українського філософа Сковороди. I були ще вчителі ідеалізму…

Я хочу поставити питання ширше; звідки взагалі пішов цей ідеалістично релігійний дух у Росії? Звідки Достоєвський, Соловйов, Бердяєв?

Згадаймо, що В.Соловйов, як і вся тодішня молодь, пережив епідемію захоплення матеріялізмом і нігілізмом. Але потім університетським його вчителем філософії став Памфил Юркевич. Вчителем у давньому значенні цього слова – у спадкоємності ключових понять. В.Соловйов написав дві статті про філософію й образ свого вчителя. Якби не ці дві статті, ми знали б сьогодні лише одіозне ім’я Юркевича…

Памфил Юркевич (1827-1874) був прославленим професором філософії у Київській духовній академії і автором глибоких, прозових за змістом і формою філософських трактатів у дусі Платона і християнської патристики. У 1861 (рік великих реформ!) в Московському університеті після десятирічної заборони відкривається знов катедра філософії. У всій імперії знайшлася лише одна фігура, підготовлена очолювати таку катедру. За імперською традицією, все найкраще з колоній поглинав центр. Усі дороги вели «до Риму»… Цього не уникнув ні Сковорода, ні Гоголь, ні Шевченко.

Чи передчував 33-літній Юркевич, що йде на бичування? Філософ ідеаліст потрапив у світ нетерпимости й тотальної моди на матеріялізм.

За свідченням М.Бердяєва «російська інтеліґенція швидше нагадувала чернечий орден чи релігійну секту зі своєю особливою мораллю, дуже нетерпимою, зі своїм обов'язковим світосприйняттям».

«Не читав і не буду читати…»

Осередком «проґресивної думки» Росії був журнал «Современник», за редакцією Чернишевського. Коли київський філософ іронічно прокритикував публікацію Чернишевського “Антропологічний принцип у філософії” за вульґарно-матеріялістичне змішування понять, Чернишевський відповів у такому стилі: “Усі ми, семінаристи, писали те саме, що написав п. Юркевич, я певен… Хоч я не читав і не буду читати його…” I додав: “Я почуваюся настільки вищим мислителів школи п. Юркевича, що мене рішуче не цікавить знати, що вони про мене думають”.

“Юркевич проти “Современника”! Цього було досить, щоб філософа ерудита оголосити реакціонером і неуком і, не читаючи, висміювати його ім’я… Створено леґенду, що уряд привіз українця-реакціонера для боротьби з матеріялізмом і проґресом. Цього було цілком досить, щоб закреслити творчість Юркевича і використовувати його ім’я як символ реакції та мракобісся протягом ста тридцяти років. Аж до падіння червоної імперії.

За свідченням В. Соловйова, в Московському університеті блискучий професор не міг мати того впливу, що мав у Києві.

Сам напівукраїнець, Володимир Соловйов роздумує про свого вчителя: “Юркевич був глибокий мислитель, чудовий знавець історії філософії, зокрема старої. …Iндивідуальний характер Юркевича склався, без сумніву, на загальному тлі української натури. Їй відповідала його задумливість, заглибленість у себе, чутливість більш інтенсивна, ніж екстенсивна, також впертість і замкненість… Юркевич мав нахил до мовчазної контемпляції, або до тихого обміну думок з небагатьма приятелями. До цих рис треба було додати одну, також українську – особливий вид сконцентрованого гумору… Він смішив мене, сам лише ледве посміхаючись”.

Основною причиною несприйняття Юркевича був його органічно український ідеалістичний світогляд. В основі його було ориґінальне поєднання сократівсько-платонівського духу з християнським світосприйманням. Такий філософський ґрунт в Україні був настільки сильним, що народний філософ Сковорода (XVIII ст.) став леґендою ще за життя. Його шанували серед простого народу, переказували його науку, переписували його пісні й передавали настанову як словом, так і власним прикладом.

Його вчення про єдність трьох світів - макрокосм, мікрокосм і світ символів, вчення про глибинне в людині джерело моральности - серце, про приховану суть речей невидиму, про мир в душі і ясність бадьорого руху - все це інтуїтивно було зрозуміле селянам, з якими філософ любив розмовляти.

Він був в українській традиції філософом мандрівним, Біблію і свої рукописи носив завжди з собою в саквах і не збирався їх друкувати.

Але коли через сто років його твори було надруковано в Петербурзі, на них накинулася “проґресивна” критика з великою нетерпимістю. Критик Крестовський признався, що читати цього не може, бо це “семінарська мертвота”, і посміхався, що таких юродивих філософів багато в Україні.

Треба сказати, що всі ці гострі колізії належать до часу спалаху матеріялізму і нігілізму в Росії.

Але згадаймо аналогічну ранішу історію з Гоголем. Він приніс у Росію український дух християнської проповіді в сорокові роки. В той час він вже мав велику славу першорядної постаті в російській літературі - славу великого сатирика (до речі, Бердяєв вважає, що “помилково бачити в Гоголі сатирика. Він бачив метафізичну глибину зла. Гоголя мучило, що Росія одержима духами зла і олжі…”).

Досить було Гололеві випустити книгу “Вибрані місця з листування з друзями” (1846), як на нього накинулись, наче за “зраду проґресивних ідеалів”. Він просив уважно його прочитати. Але зустрів критику без бажання розуміти автора і без бажання читати його до кінця. Відомий “Лист до Гололя” В.Бєлінського можна назвати зразком нетерпимої нігілістичної реакції, що перекреслює книгу і навіть розвінчує самого автора.

До речі, так само, “тотально” реаґував революціонер-демократ Бєлінський на особу Шевченка й інших українських письменників, об’єднаних під гаслом християнського оновлення. Він поставився позитивно до їхнього арешту.

Лист Бєлінського був написаний у Цюриху. Він ширився нелеґально. Але дух його охоплював і зобов’язував “усю проґресивну Росію”.

“Усі ми вийшли з “Шинелі” Гоголя”

Як це не парадоксально, Гоголь, так само як пізніше Юркевич, мав своїх учнів і послідовників серед тих, що зачитувалися листом Бєлінського… Маю на увазі Достоєвського. “Усі ми вийшли з “Шинелі” Гоголя” - писав Достоєвський. Але це далеко не повна сповідь. Не знаю, чи “всі”, а сам Достоєвський (і це було помічено критикою ще до його арешту) вийшов із гоголівської прози, і з його публіцистики, і з його шукань. Про це мало пишуть, оскільки вчителі великих завжди в тіні.

Отже, “камінь, якого відкинули будівничі, став “наріжним”. Але, як бачимо, ті, що зробили камінь наріжним у своїй будові, що закладали основи російської релігійної філософії, стали спадкоємцями української духовної традиції, самі походили з українського кореня.

Говорити про міру усвідомлення національної ідентичности авторами в умовах нетерпимости і загальних обов’язкових імперських стандартів, справа нелегка. Особливо, коли маємо справу з філософами, які за своєю природою працюють на загальнолюдському полі й пишуть мовою офіційно прийнятою. Найчастіше їхнє походження і пам’ять роду зберігається глибоко в підсвідомому, в тих джерелах, що живлять пам’ять серця і творчий порив.

Для Юркевича серце - не тільки джерело підсвідомого, але й найвища міра людського і це важить набагато більше, ніж прямі висловлювання, які легко цитувати (наприклад, деякі патріотичні листи молодого Гоголя).

У нашому контексті національна ідентичність згадуваних тут постатей допомагає зрозуміти складні духовні процеси, завуальовані офіційно прийнятою і кон’юнктурною фразеологією. Коли живі українці у Москві воліли приховувати свою національність, то було не до того, щоб дошукуватись предків. Пам’ять дитинства, часом повітря дитинства, і пам’ять вражень, захованих у підсвідомому, дають ключ до розуміння автора.

Від самого Володимира Соловйова маємо свідчення, що він родич “українського Сократа Сковороди”. Від самого Достоєвського не маємо свідчень. Але дочка його Лідія пише, що літературний талант Федір Михайлович успадкував від українського роду батька, бо і в родині їхній колись зберігалась українська поема релігійного змісту ще з часів проживання на Поділлі.

Перед дослідником виникають природні запитання: Чому проґресивний студент Володимир Соловйов потягнувся до одіозного професора Памфила Юркевича?

Як могло статись, що засуджений до страти за розповсюдження листа до Гололя Достоєвський успадковує ідеї Гоголя, а рисами Бєлінського наділяє “бісів”?

Як міг Бердяєв так відчужено говорити про Росію: “Совєтське комуністичне царство має велику схожість за своєю духовною конструкцією з московським православним царством. У ньому та сама задушливість”? I чому його тон раптом змінюється, коли пише: в “Київській Русі зароджувалася культура вища, ніж у той час на Заході”?

Бердяєв народився в Києві. Мати - француженка. Атмосфера дитинства зробила його молодшого брата Сергія українським поетом. У мові Миколи Бердяєва на все життя зберігся український акцент.

Але це не головне: у нього на все життя зберігся той елліністичний дух миру в душі, демократизму і терпимости, що передавався від Сковороди і Юркевича - Соловйову, а через Соловйова - Бердяєву.

Усі вони були по своєму хритиянськими проповідниками у дусі народної християнської релігії. Вони мали навіть нахил до мандрівного життя, хоча це був інший світ порівняно зі світом Сковороди, їм була чужа офіційно-“державна” православна церква з її догматизмом і формальною обрядовістю.

Вони успадкували християнську традицію, яка живилась у народі. В умовах різних чужих завоювань було більше вільного духу, ніж в імперії, яка вічно культивувала насильство і викорінювала дух волі (разом з глибокою вірою).

В посткомуністичній Росії все повторюється по колу, яке окреслив Бердяєв у своїй книзі “Джерела і сенс російського комунізму”, і яке розгадав ще у 1839 році маркіз де Кюстін.

На закінчення я повинен признатись, що сам я пройшов ту саму школу Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, Писарєва і подібне захоплення релігією нігілізму.

Відкриття Сковороди і Юркевича прийшло вже з останні роки. Відкриття Соловйова і Бердяєва належить до моїх дисидентських років.

Але десь на другому пляні і в глибині підсвідомости жив духом християнської традиції, не даючи цьому назви. Тепер, подібно до мольєрівського Журдена, зрозумів, що все життя говорив прозою…

Евген Сверстюк